19 февраля 2016 г.

2 роки тому

Згадуючи себе два роки тому, здається я був у стані коли в мені майже не залишилось емоцій. Всі відчуття і переживання - вони були запхані десь глибоко, зав'язані у вузол і відкладені "на кращі часи". Так, я нервував, час від часу матюкався, час від часу списувався зі знайомими короткими "ти де?", "все ок?". Побут, робота, спілкування, переживання, страх - все відступило на другий план, залишилось лише дві речі. Першою була така собі практична доцільність дій - весь мозок був спрямований на вирішення лише одного питання "яким чином я можу бути максимально корисним в ситуації, що склалася?". Поки були гроші - з друзями постійно мотався на Майдан і з Майдану з припасами, продуктами, ліками... Пройшовся по передовій серед шин, сльозогінного і світлошумових, по роздавав усім, попитав що ще потрібно і вперед, на нове коло. В магазинах майже бігом, просто скидуючи з полиць по охапці - потім на кассі коротке запитання з когось з черги "Це туди? Я правильно розумію?", мій стверджувальний кивок голови і вже всі що стояли біля каси просто мовчки, без зайвих запитань, клали мені гроші, хто скільки... Потім коли власні гроші стали закінчуватись - стали возити поранених. Все в якомусь стані найвищої концентрації і напруги. З невеличкими перервами на сон і їжу... Друга річ котра в мені чи залишилась чи з'явилася - була лють. Ніколи в житті ні до ні після не відчував нічого подібного. Лють до ситуації і до групи людей які мали повноваження в країні і сприяли і провокували загостренню насильства штовхаючи увесь мій світ у якусь прірву. Це моя країна, це моє місто, я тут народився, я тут виріс - і його центр зараз у вогні, а навколо центру не можна пройти спокійно - скрізь лазать групи бандитів із ціпками і битами. Людей вбивають за переконання і прагнення кращого життя. Мене тоді наповнювала лють. Вже потім, після всіх подій, мені стало страшно від усвідомлення, що в принципі в той період я мабуть був здатен на дуже недобрі речі.

Вже через декілька днів після того як Янук втік мене попустило. Нахлинули почуття, страх за себе, розмови із друзями, переживання за інших, жаль за загиблими і пораненими... Я багато разів прокручував в голові події тих днів - і як нам пропонували возити трупи, і як ми протаскували поранених, як обладнали приборами і ліками медгоспіталь розгорнутий в КМДА, як я на роботі зранку дізнався трохи із затримкою через мітінг і обговорення, що почалися розстріли і третина офісу майже одночасно просто встала, одягнулась, частина натягнула каски і пішли в центр. Як мене друзі трохи втримували своїми смс-ками і розмовами, що я якимось чудом не побіг у саму заваруху, а приніс ліки до лікарні. Як я прибіг після розстрілів до медиків біля консерваторії - і вони, після чергової операції, у халатах, скривавлених з голови до ніг, щиро дякували за знеболювальне, тому що в них на Майдані як раз в той момент залишилась лише одна ампула... Я за ці два роки це потім багато разів згадував і час від часу згадую, і кожен раз в мене самі собою стають мокрими очі - пройшло вже два роки, але поки що я не можу нічого з цим вдіяти.

Єдине чого хочеться - щоб українське суспільство не змарнувало той шанс, шанс щоб був даний життям, здоров'ям, психікою, грошима, часом всіх тих простих людей, що мерзли зимою 2014 року в центрі Києва.