1 декабря 2016 г.

Революція Гідності. Початок.

Багато людей цими днями знову щось згадують… Для мене фейл з підписанням угоди з ЄС та початок ЄвроМайдану був лише остаточним підтвердженням моєї на той час впевненності, що “пора з цієї країни валить подалі” - під цю тезу я тоді орієнтував і планував своє життя на наступні пару років. Наприкинці листопаду 2013 я перебував в Кореї та кожного дня перевіряв як там ця невеличка купка людей серед яких були друзі… Ми ліниво коротенько чатились, по великому рахунку всі розуміли що “жопа”, треба щось робити, але ніхто не бачив особливої перспективи. Все тихенько йшло до того, що воно затухне і закінчиться нічим. В такій впевненності 29 листопада я сів у літак до України. 30 листопада, втомлений, не вмикаючи інет, я сів в таксі з Борисполя… В таксиста було увімкнено радіо по якому почався випуск новин і сказали що “вночі було побито Беркутом”, “що люди розбігалися” і таке інше. Я нічого толком не зрозумів, але з тональності та тексту було ясно, що це не звичайне побиття. Приїхавши додому я подивився відео, прийняв душ та пішов на Михайлівську площу. Там зустрівся з друзями, ми погуляли, подивилися на людей, подивилися на ініціативи створення загонів Самооборони… Стало сумно. Тому що людей було порівняно багато - але у більшості це було проявом співчуття, а не протестом чи рішучістю. І в цілому було ясно, що нічим воно не закінчиться. Ввечері списався з багатьма знайомими та вирішили наступного дня піти на мітінг-ходу.

1 грудня коли прийшов на метро Університет стало одразу зрозуміло, що починається нова історія. Яка вона буде - це було невідомо. Але те, що людей зібралося в центрі Києві було більше ніж на Помаранчовій революції стало ясно вже на підходах до Хрещатика. Мєнти або тікали, або сором’язливо жались до стовбів та під’їздів. Всі люди були трохи злі, збурені та абсолютно не знали що робити. Опозиційні політики теж були трохи в шоці та зовсім не готові до такої кількості людей - всі гучномовці були низкої потужності, не були розраховані, та по великому рахунку майже нічого чутно від політиків не було. Люди йшли самі. Протестувати проти насильства. Люди дійсно вийшли за гідність. Потім вже були різни виступи і заварухи, частину з яких я б назвав спровокованими, з різним контигентом людей... але відвертість отого дня коли пів Києва - від студентів до бабусь із дідусями - вийшло просто заради нагадування про існування людської гідності я не хочу забувати ніколи. Це не було повторенням Помаранчевої - більш-менш керованої політиками… Це було дійсно відвертим масовим поривом від киян яким набридло.

На Майдані стало скучно - політики таки знайшли гучномовці та завели свої “серенади”. Ми пішли на Банкову. Постояли-погуляли там, подивилися на Корчинського, на трактор, на Порошенка, на людей з ціпками. Подихали сльозогінним. Я там стояв, та більшість незнайомих людей навколо мене - ми зовсім не знали що робити, але просто хотілося щоб знахабніла влада відчула наше існування. Стояли і розмовляли, що “треба стояти”, щоб “показати що ми є”. За виключенням пари десятків людей котрі були підготовлені - всі інші були неозброєні, без нічого, просто з бажанням “стояти”. Потім почули призиви з Майдану та у новинах що “на Банковій одні радикали”, що “не ходіть туди, бо там суцільні націоналісти”, що “спражні люди мирно стоять на Майдані, а там...”. Оцей когнітивний дисонанс, коли читаєш в офіційних новинах та навіть від опозиційних політиків якийсь м’яко кажучи дивний опис подій в яких знаходишся просто зараз - воно потім ще неодноразово з’являлося, таке собі відчуття огиди. Окрім переднього краю 2-3 десятків активних чуваків з петардами та ціпками - усією вулицею стояли спокійні врівноважені люди, різних вікових категорій, хлопці та дівчата, мужики та жінки.

Ми погуляли навколо, та знову повернулись на Банкову. Вже був вечір. Друзі вирішили ще раз сходити на Хрещатик - подивитися шо там. Я на трохи залишився. Почався розгон людей Беркутом. В цілому, порівняно з багатьма іншими, мені дуже-дуже повезло. Я дуже вдячний хлопцям на Інститутській, що трохи сгрупувалися та почали жбурляти все шо попало в Беркут та трохи їх цим притримали, та змусили теж відступити та сгрупуватися. Якби не це, мабуть мені б пощастило значно менше. Дуже вдячний всім друзям після.

Ввечері, та на наступний день я ще трохи намагався осмислити те, що відбулося. Але разом з цим вже тоді з’явилася рішучість та різкість. Після побаченого там на власні очі мені самому стало зрозуміло, що я залишуся в протесті до повного розв’язку “ситуації”. Ще було страшно, ще було зовсім незрозуміло шо робити, але внутрішнє рішення було прийнято. І або в нас буде повна полійцейська держава та совок і всі це зрозуміють та я тоді вже звалю з країни, або ця влада щось має кардинально змінити у своїй суті.

Потім багато чого ще було. Зараз в країні реформи. Той хто каже “нічого не змінилося. нічого не відбувається” - то сліпа людина. Мене дуже не задовольняє швидкість реформ, мене дуже не задовольняє їх певна вибірковість, безсистемність. Але якщо мене спитаюсь навіщо оце все було і є, скажуть згадати щось приємне з Майдану, то відповіддю буде ота величезна купа відвертих людей, що вдень 1 грудня 2013 року вийшла на мирний протест за гідність. Тоді сама можливість проявляти себе людиною в цій державі могла зникнути. Зараз ця можливість є. І можливостей почувати себе гідно в цій країні стає все більше. Дуже надіюся що це не зупиниться. Хочеться вірити, що це вже незворотній процес.